№1 Сторінки книжки 21-26


2

Я ступила на рідну землю. Підбори моїх черевиків, здавалося, вгрузали в розпечений гарячим липневим сонцем порепаний асфальт Бориспільського аеропорту, а спітніле тіло проймалося гарячковим хвилюванням.
Підскакуючи на вибоїнах магістралі, таксі — жовтий «Сітроєн Кактус» мчав нас назустріч крихкому майбуттю, і я стрімко втрачала останню ілюзію, пов'язану з колишнім життям у Німеччині.
Ось вона, моя Батьківщина!
Навіщо я кинула тебе, погнавшись за химерним щастям, за примарою, яку наздогнала, аби потім із жахом відсахнутися, впізнавши в ній отруйну змію?
Не знаю. Хотіла мати все й одразу. Як ото кажуть, хотіла відразу схопити бога за бороду.
Хотіла одночасно загарбати, взяти від життя все, якомога більше. І слави, і грошей, і почестей.
І слава була, і гроші були, й почесті.
А тепер нема нічого. Непридатна, проф-непридатна.
Близько десяти років поза професією. Вже нічого не можу. Та й не хочу. Всього пізнала сповна, через усе пройшла. А він мене використав. Я сама хотіла використати, та, як виявилося, йому та махінація вдалася краще.
А тепер втекла. Несила терпіти такого змія. Як згадаю!..
Що його тепер робити? І тут спливає пан Чернишевський.
Одвічне питання. А відповіді на нього немає. Стою з валізами, — розгублена і розчавлена. Постаріла, змарніла, зів'яла. Як зів'яла пожбурена троянда. А раніше і в газетах писали, я була його музою. І він творив. А тепер, як подумаю — що ж то він творив? Одні божевілля, один непотріб. І це він називав творчістю, великим мистецтвом?!
Фе! Бридко і гидко!
Добре, що втекла! Ще вагалася донедавна, боялася, не знала, чи правильно вчиняю… А тепер переконана, що все зробила як слід! Легше стало. Наче тяжкий камінь скинула з душі.
Слава, багатство, комфорт, краса!
Єдина моя слава від нього і єдине багатство, — он воно стоїть. Так само розгублений, не знає, де він і нащо. Мій син, котрого я забрала з собою. Мій коханий Еміль.
Куди йти? Що робити? Не знаю.
Ніхто мене не впізнає. Люди минають і навіть не дивляться в мій бік.
А колись я була тут в Україні славетною. Грала саму Кармен в одному складі зі славнозвісним Томом Ходаркевичем. Де він нині, Том — Томас? Напевно, тішиться, купаючись у славі?
Якими солодкими та довгоочікуваними були ті оплески… Кармен! Кармен! Кармен!.. І я знову та знову виходила на сцену, гордо вклоняючись, шаленіючи від щастя, слави, визнання.
Минулося. Тепер хто я? Ніхто. Ніхто мене не знає, не пам'ятає, не помічає. А могла би бути… Ой, та що вже там згадувати! Вже й не хочеться. Вже не та. Згасла моя зірка, так і не розгорівшись.
Йшла пробоєм до слави, до великої мети, а опинилася на краю душевної прірви, з якої злетіла вниз головою і розбилася.
Де були мої очі?! Хіба я не бачила?
Та й не хотіла, певно, бачити. Бо який сенс дивитися далі власного носа, якщо там вже немає моєї величі? Вважала, що він ще більше зможе мене возвеличити. А натомість засіла з двома дітьми на довгі роки і тільки слугувала йому та їм. А він був великим режисером, великим новатором, великим пройдисвітом, великим бездарою з хворобливою уявою. Якби повернути все назад…
Коли це трапилося? Коли мене занесло?
І так захотілося тепла — справжнього, простого, людського, не купленого, не випроханого, не витребуваного, а такого божого дару. Я би багато віддала нині за те, аби повернути ту справжню, мало не єдину закарбовану в моїй підсвідомості мить. Мить справжнього, простого, невинного.
Мить білих пролісків.
Білих, тендітних, як той, що їх приніс.
Він дістав їх своїми великими зашкарублими тремтячими руками з такого ж великого недолугого потертого портфеля і промовив, ледь дихаючи: «Поглянь».
І тепер вони переді мною. Ті проліски. Ті руки.
Де він взяв ті проліски?! Вони були ніби нереальні, не з цього світу, не з землі.
Де він їх узяв?!
То були єдині справжні живі квіти в моєму житті. Всі інші, мільйони квітів, які мені дарували, були фальшивими, штучними. Від них смерділо, а не пахло. Я брала ті мертві квіти і задовольнялася ними, а справжні живі квіти відторгла, викинула, розтоптала!
«Де ти їх узяв? Смішний… І такі ж потішні квіти! Сховай їх у свій кумедний портфель, доки ніхто не побачив!» — кепкувала я.
Його руки затремтіли. І квіти теж.
Що я накоїла? Напевно, земля у ту мить провалилася під ним.
Але мені тоді було однаково. Я засміялася і пішла. А він лишився там…
Покинутий і загублений.

1
Я зайшов до порожньої темної кімнати, гепнувся на продавлений старий диван.
Все тут було не моїм, чужим, не таким. Я вкотре відчув пустку.
Цигарковий дим від моєї сплющеної цигарки поширювався тісним простором, провонюючи все навкруги запахом гуртожитку.
Думки не відступали. Підживлені пляшкою коньяку, вони володарювали наді мною, криво посміхаючись та потребуючи продовження банкету.
Так, їй було боляче! Вона була розчавлена та принижена.
А хіба йому не було боляче? А мені, мені не було боляче?! Вона також знущалася з мене. Атож, і дістала по заслузі. Все повертається назад до тебе. Всі «зараз» визначають усі «потім». Вона отримала своє. Все, що послала, прилетіло їй бумерангом.
Але він не знав. Усі навкруги знали, а він не знав. Вона не сказала йому, що я з нею зробив.
Якби він те знав, то кинувся би на мене, вп'явся кігтями і роздер! Він би відсахнувся від мене, а я цього найбільше боявся.
Та вона не сказала.
Я тоді питав у неї… Вже минув час. Я знову після своїх блукань повернувся до університету.
Я питав, я волів знати, а вона відповіла мені, що нічого йому про «це» ніколи не скаже. Ніколи!
І не сказала. Він не знав, ніколи не дізнався. Наївне, несвідоме дитя. Де він зараз? Що робить? Ким працює?
А, пригадав!.. Він же навчався, здається, у духовній семінарії. Так, принаймні, мені розповідав Грицько Хвойда, актор театру Франка, котрого я випадково зустрів у Львові на Форумі видавців десять років тому. Він казав, що Федько вчиться на батюшку, і дуже з того тішився.
Так, з Федька має вийти справжній панотець. Акторство — то не його «парафія». А от духовенство — це є його справжній шлях, бо хто ж, як не подібні Федькові, здатні нести світло в заблудлі маси? Тільки такі, як Федько. Чисті, світлі, добрі та безпосередні можуть бути справжніми духівниками, істинними наставниками. Лише такі можуть скеровувати на добру, праведну путь, відпускати гріхи, витягуючи чоловіків та жінок з брудної ями розпусти та розбещеності. Лише такі.
Акторство — то не його.
Адже актор — то є лицедій. Людина, яка мусить надягати безліч масок, приховуючи під ними своє справжнє обличчя, свій справжній внутрішній світ.
Так, актор мусить перевтілюватися. Сьогодні — злий, завтра — добрий. Вдень — святий, вночі — демон. Одне слово — актору дозволено біснуватися, бо саме з цього він живе.
А Федір був святим. Він не зумів би на своїх плечах втримати увесь той обтяжливий тягар гриму і масок. Вони би задавили його, бо то є вельми тяжка і невдячна справа — моделювати на себе чуже життя, чужі долі.
Ні, він не міг би бути актором. Це якась гримаса долі, що він потрапив у наше мистецьке кубло. Адже батько його був знаменитим кінорежисером, тому Федькові нікуди було діватися.
Трясця, як же тут задушливо! Нема чим дихати...
Я порозстібав всі ґудзики на своїй липкій від поту тенісці, потім розгорнув чистий зошит і написав в ньому назву: «Аромат блідо-чайної троянди». Потому, не роздягаючись, впав на диван і почав вирубатися.
Так хочеться любові… справжньої… згоріти в ній… загинути…

№2 сторінки книжки 238-245
Так, я пішов туди навмисно. Втішаючи себе думкою, що просто дізнаюся правду і відречуся.
Я засів у тій кав'ярні, у тому зачарованому «Куполі», і довго думав. В голові двоїлося, я знов не міг скласти себе докупи.
Я шукав, шукав його тут. Інтуїтивно відчував те велике і величне місце здійсненого їхнього щастя.
Я хотів просто подивитися і переконатися.
Переконатися, що все не так, що то лише мої здогадки, мої хибні відчуття. Ось вона, правда!
Та ні, її очі не могли брехати! Такі очі бувають лише в самого кохання.
І справді, я побачив його. Побачив мого друга, який так несподівано для мене самого став моїм ворогом.
Щасливий, благословенний — він сидів на березі Дніпра, милуючись його красою. Такий світлий, невинний, з очима, повними сліз, мов у малого дитяти, що так жадає врешті побачити свою матір, за якою так засумував. Скучив за її ніжністю, її покровительством.
Мале дитя, яке розлучили колись з нею, відірвавши від тіла та не вирвавши з серця. Всі ці довгі роки вона була в тому чуйному серці, — зрощена і випещена його коханням.
Авжеж, він чекав. Я бачив це!
Я прилаштувався за кущем і дивився, пильно спостерігав, як підступний злочинець, що підкрався так близько до своєї жертви. Я не міг дихати, не міг рухатися. Тільки дивився на нього і все бачив.
Того не можна було не бачити! Тільки сліпці, тільки незрячі могли не бачити, не відчувати тієї благодаті, яка сходила від нього, від всього його смиренного єства.
Переді мною сидів чоловік, що віддався коханню, здався коханій, вручивши всього себе їй, своє серце, своє життя, ставши навіки її рабом.
Мої губи затремтіли, і я гірко скривився.
Ряси Федька розліталися від поривчастого вітру, нагадуючи про його сан.
Невже він зрікся не тільки жінки й дитини? Він зрікся й самого Бога!!!
«Обплутала, обкрутила, зміюка!» — звідусіль заповзали у мою запалену свідомість гадюччя-думки.
Ой леле, затягла в свої тенета та, не дай Боже, ще познущається з нього, я ж її знаю! То вона тільки прикидається такою. Змінилася?! Ага! Повірив! Вона ж бо — актриса. Я ж бо її добре знаю!
Атож, поки не пізно, треба рятувати неборака, витягувати з болота, бо засмокче трясовина!
Та я не зміг підійти. Щось не пускало! Чи то святі, чи то демони. Не знаю.
Я поплентався назад до кав'ярні, зайшов всередину і безсилий впав на стілець. У шибки затарабанили тяжкі краплі дощу, який відразу почав вщухати. На лаврській дзвіниці тривожно закалатали дзвони, сповіщаючи про мерця. Моє серце, здавалося, закалатало ще гучніше, роздираючи нестерпно спустошені груди, віддаючи болісним щемом десь у самій горлянці.
Палив цигарку за цигаркою і щось писав.
Вже вирішив знову не втручатися, не лізти в їхні стосунки, аж тут…
У одвірку кав'ярні з'явився Він.
Обшарпаний, з брудною рясою, що волочилася по зачовганій долівці.
Він сів за окремішній столик опріч вікна і замовив їжу. Сидів мовчки, чекав, втупивши очі у стільницю. Інколи посміхався, ніби сам до себе, певно згадуючи про щось надто приємне.
Мене він не помічав, хоч і сидів напроти.
Коли йому принесли тарілку з їжею, я виждав кілька хвилин, доки він поквапливо виїдав страву з миски, а потім підійшов.
— Привіт, друже!
Він здригнувся і підняв голову. Пильно вдивлявся в мене, мружив очі, які тонкою павутинкою обплутували часові зморшки, пізнавав. На його блідому виснаженому обличчі засяяла дитяча посмішка.
— О… привіт! Олексо, невже ти?..
— Я!
— А я…я… — він збентежено засопів, піднімаючись зі стільця.
Ми міцно обійнялися.
— Що ти тут робиш, Федьку?
— Та я… бачиш… тут… обідаю.
Ми сіли, і я продовжив допит.
— Ти священик у нас, друже? Маєш духовний сан?
— Та так…як бачиш…
— Та бачу! І трохи дивуюся. Це — велика справа.
— Ну…
— А де ж твій прихід?
— Та… неподалік тут…
— Церква?
— Церква святого Петра.
— О! Це круто!
Він ніяково посміхнувся і сказав, запинаючись:
— Я радий… радий тебе бачити.
— Я також! І так несподівано!
— Еге...
— Ти ба, який тепер ти в нас поважний! В ризах, з пузом!
На цих словах я гучно зареготав.
— Та так, — знову зніяковіло мовив він. — І з лисиною.
— Ну то нічого. Поважній людині можна.
— Ти як завжди вмієш втулити жарт, Олексо!
— Ага! Маєш матушку, батюшко, діток? Певно, як і всі духівники?
— Та ні… У мене донька…
— Донька? Це чудово! У мене також є донька.
— Невже?! Вітаю…
— Та що ж вітати вже? Вона, зауважу, доросла. Має п'ять років. І син є — Петрик.
— Це чудово! Це — прекрасно.
— Так, діти — то благодать Божа. Проте ми з дружиною розлучилися.
Федько закліпав очима і опустив голову.
— Ну що ж, друже, не засуджуй нас простих грішників, мирян, — з наголосом на «грішниках» сказав я. — Ми є слабкі духом і тілом.
— Я не засуджую…
— Це ви, священики, навіки разом зі своєю дружиною, — не звертаючи на його слова уваги, правив я. — Навіки і в горі, і в радості, а ми — грішники, чи не так?
— Бог знає, я не знаю, — різко і коротко відповів він, опустивши голову ще нижче.
— Та як не знаєш? Ти ж бо маєш давати настанови, поради. Церква засуджує розлучення.
— Церква засуджує… та я не можу судити. Не маю права. Хто я такий?..
— Ну це ти сказонув! Ти ж — священик. Адже хто, як не ти, знає, де зло, а де — добро? Де кривда, а де — правда.
— В тому важко розібратися… Всі ми — люди. Один Бог знає.
— А як же сповідання? Відпускання гріхів?
— А то — як психологія. Вислухаєш людину — і їй легше, — його очі налилися теплом.
— А настанови?
— А що настанови?
— Ну ти ж даєш настанови?
Він закліпав, знітився, схилив голову і тихо відповів:
— Давав…
— Ну от! Хто ж, як не священик, має показувати великий приклад нам, безпомічним грішникам, сліпим овечкам?
— Людина сама мусить розібратися в собі. Сама знайти себе справжнього, зазирнувши у своє внутрішнє царство.
— Щось на кшталт: «Бути світлом самому собі»?
— Щось таке…
— Але ж це, здається, є буддистською філософією?
— Так. Будда — великий мудрець.
— Федьку! Що я чую?! Ти ж православний священик — і називаєш Будду великим мудрецем?
— До чого тут православ'я чи буддизм? Істина є істина, і не важливо, з якої релігії вона витікає. Всі ми — діти Божі. А Бог — один.
— Хм!
Я зітхнув і пильно подивився йому в вічі.
— Слушно сказано. Ти дуже мудрий, Федьку. Такі люди, як ти, заслуговують на щастя.
— Я щасливий…
— Щасливий?
— Так.
— Звісно, ти — поважна людина. Сан, престиж. Сім'я, кохана дружина, донечка, чи не так?
Федько не відповідав, він тільки густо почервонів.
Я продовжив:
— Головне — не піддаватися спокусі. Бо зваба — на кожному кроці. І змій не оминає праведників, він, навпаки, лютий, чатує на них, щоб запустити своє жало та боляче вжалити, отруївши, чи не так, друже?
Він розгублено дивився на мене, лишень ніяково посміхаючись, як дитина, яка не знала, що їй робити і куди подітися від допитливих і надокучливих дорослих.
Я замовк, намагаючись зрозуміти його стан, прочитати його думки.
Раптом він сказав:
— На все Божа воля… але парадокс нашого існування полягає в тому, що і ми маємо волю. І єдиний визначальний показник правильності нашого життя — це те, як ми себе відчуваємо. Якщо ми щасливі, блаженні, випромінюємо любов і тишу, отож ми обрали вірний шлях. Це і означає, що Бог — з нами.
— А як же жертовність? В християнстві її приймають за доброчинність, приписують до праведності.
— Жертовність не приносить щастя ні тому, хто жертвує, ні тому, заради кого жертвують, — зітхнув Федько.
Він промовив ці слова і підняв голову високо, ніби шукаючи там на небі підтримки.
— Ти зараз говориш не як священик.
— А я зараз і не є священик.
— А хто ти? — запитав я, заворожено зазираючи йому у вічі.
Він знічено посміхнувся і сказав:
— Звичайний простий чоловік, Федько Чугайстер, твій однокурсник.
— Ні, Федьку, ти — незвичайний… Ти маєш сан, ти — добрий, ти — мудрий, ти…
— Ні, я звичайний. Звичайний і простий. І в цьому — щастя… У простоті існування я вбачаю єдиний сенс, найвищу благодать.
Федько ніби відчував, що говорити в ці хвилини. Ще трохи, і він би допоміг мені своєю мудрістю, своїм світлом, що сходило від нього, з'єднатися з самим собою. Ще трохи — і моє роздвоєння зникло би, моє горе, моя ненависть щезли би, і я би відступив, здався.
Ще трохи — і йому би вдалося вплинути на мене, здійснити велику трансформацію, велике перетворення. Ще трохи…
З його вуст, з його очей, з його серця лилося одкровення, просте одкровення.
Він був наділений даром впливати на серця і розум людей.
Весь його талант містився зовсім не в тому сані, не в його священицьких ризах, не в його досвіді та величі. Наразі я це зрозумів. Я це відчував.
Весь його талант проявлявся в його наївності, мовчанні, смиренній простоті.
І ще б трохи — і відбулось би з'єднання, злиття в єдине ціле, досягнення гармонії мною.
Я дивився на нього, милуючись внутрішньою красою мого героя, переймаючись його настроєм, його благодатною енергією, його безпосередньою дитячістю і щирою закоханістю. Закоханістю в жінку, в природу, у Всесвіт.
Там, на тому березі Дніпра він бавився з жовтим і зеленим листям, як маленький хлопчик.
Він відкрив переді мною інший світ. Тільки в такому світі могло бути істинне щастя, справжнє життя.
Він сидів нині переді мною мовчки, нічого не роблячи, не намагаючись в чомусь переконати, а переконання відбувалося саме по собі. Самі по собі цвіли запашні жоржини, сама по собі наближалася золота осінь.
Він вже зібрався йти, і я хотів його відпустити з миром, з Богом.
Та в останню мить, у свою лиху годину, спинив весь той блаженний потік.
— Федьку! А я ж забув тобі сказати. Я бачив Меланію…
— Що? — сполохано обернувся він.
Я примружив очі. Він здригнувся, ніби перелякане звіря нашорошився, і зупинив дихання.
— Пам'ятаєш? — лукаво посміхнувся я, пильно спостерігаючи за ним.
— Пам'ятаю.
— Така щаслива, гарна, така красива! Майже зовсім не змінилася.
— Коли ти бачив?.. — ледь дихаючи, запитав він.
— А ось учора. Йшла з якимось молодиком попід ручку. Видно, що закохані. Світяться!
Очі Федька на мить розширилися, і він густо почервонів.
— Так, Меланія ще та штучка, — продовжив я безжалісно штирхати ножем у ще живе. — Пам'ятаєш, в університеті? Фатальна жінка. Таку покохаєш — сильно обпечешся.
Федько щось мугикнув, мотнув головою, тихо пробелькотів:
— Бувай, мушу йти.
Я підхопився, потис його гарячу руку, і вмить він зник з моїх очей, замітаючи довгою рясою брудну підлогу «Купола», зник, ніби його й не було.
А може, він привидівся мені? Також виліз із моїх фантазій, мого вже придуманого, та ще не написаного роману?